П'ять хвилин по тому професор Лінь, цей Шерлок Холмс у світі викладачів, сидів на плетеному кріслі на балконі, підставляючи обличчя сонячним променям і спокійно роздумуючи.
На стільці біля ліжка залишилися сліди — його пересували. Хо Хэн справді заходив сюди. Мабуть, щоб втілити в життя свою погрозу про те, що тут ніхто не почує його благань, він забрав термінал Лінь Ляна.
Професор був у розпачі: йому ж потрібно перевіряти студентські роботи, а без терміналу він як без рук.
Тук-тук-тук. У двері постукали.
— Хто?
— Я.
Лінь Лян негайно підійшов до дверей і, не відчиняючи, запитав якомога ввічливіше:
— Хо Хэн, це ти забрав мій термінал?
Хо Хэн холодно кинув у відповідь:
— І що?
— Поверни його.
Тон Хо Хэна був зухвалим:
— З якої стати?
— Мені потрібно працювати, перевіряти роботи студентів.
— О, ти справді думаєш, що я в це повірю?
За дверима почувся брязкіт ланцюга, замок клацнув, і невдовзі двері відчинилися. Хо Хэн увійшов, тримаючи в руках тацю, а на його зап’ясті красувався термінал Лінь Ляна.
Лінь Лян спритно кинувся вперед:
— Віддай!
Хо Хэн легко підняв руку, ухиляючись від нього, причому навіть крапля молока в чашці не здригнулася. Поставивши тацю на тумбочку, він обернувся:
— Навіть не мрій, що хтось прийде тебе рятувати. Ти втік одного разу, але вдруге тобі це не вдасться.
Він підійшов ближче, підхопив Лінь Ляна за підборіддя, вдивляючись у вперте, нескорене личко свого маленького омеги:
— Їж спокійно. Катувати себе немає сенсу.
Щойно він договорив, як помітив, що губи омеги злегка тремтять, довгі вії здригаються, а повіки… вони були червоними й опухлими від сліз.
Хо Хэн різко відпустив його і, зніяковівши, відвернувся:
— З’їж усе до крихти, щоб нічого не залишилося!
Двері знову зачинилися, ланцюг із гуркотом обмотав ручку. Лінь Лян у кімнаті потер заплакані очі:
— …
Марно сподівався. Він був упевнений, що Хо Хэн збирається влаштувати йому примусову гру.
Лінь Лян сів на балконі зі сніданком, який приніс Хо Хэн. За вікном маленькі роботи-пінгвіни з крильцями літали над зеленими клумбами, поливаючи квіти. Лінь Лян відчинив вікно і побачив внизу ад’ютанта, що з кимось розмовляв.
Піднявши чашку з молоком, Лінь Лян висунувся з вікна і помахав йому рукою. Ад’ютант помітив його, притягнув стілець, став на нього і почав розмову на відстані.
— Дружино, ви в порядку? Бос нічого вам не зробив?
Лінь Лян похитав головою, спокійно відкусив шматочок яєчні й зовсім не виглядав як пташка в клітці.
— Скажіть Хо Хэну, щоб повернув мій термінал, він мені потрібен.
На обличчі ад’ютанта з’явилося збентеження:
— Не можу, дружино. Бос зараз полює на зрадника. Він підозрює, що це хтось із нас допоміг вам втекти зі свого весілля. Якщо ми попросимо повернути термінал, він точно вирішить, що ми спільники. Потерпіть ще кілька днів.
— Ну добре… — Лінь Лян засмутився. Звіти про успішність потрібно було здати протягом трьох днів, він сподівався, що до того часу Хо Хэн уже віддасть йому термінал.
— Дружино, якщо вам щось потрібно, ми зробимо все, що зможемо.
Лінь Лян замислився. Здавалося, нічого особливого йому й не потрібно, крім терміналу.
— Іди працюй, якщо щось знадобиться — покличу.
— Добре. І ще, дружино, не забувайте вдавати перед босом слабкість і беззахисність.
— Що?
— Бос усю ніч нишком підглядав за вами через камеру, у нього зранку такі синці під очима. Він казав, що триматиме вас тут, доки ви не усвідомите свою помилку. Але бос тільки на словах такий суворий. Якщо ви трохи пограєте на його жалісливості, гарантую, за три дні ви будете на волі.
Лінь Лян зітхнув:
— Здається, я зрозумів, що мені потрібно. Сходи до Доктора Яна і попроси для мене очні краплі.
Ад’ютант одразу все зрозумів, роздобув маленький флакончик і перекинув його Лінь Ляну через вікно.
Настав час обіду, двері знову відчинилися.
Хо Хэн увійшов із тацею, але його обличчя було таким суворим, ніби він прийшов не годувати, а допитувати полоненого.
Лінь Лян відчув недобре. Він дістав із кишені штанів очні краплі, заздалегідь відкрутив кришку і сховав у долоні, готуючись будь-якої миті влаштувати виставу зі сльозами.
Хо Хэн поставив тацю, сів на стілець біля ліжка і вп’явся в нього крижаним поглядом:
— Ти зрозумів, у чому був не правий?
Лінь Лян кивнув.
— Що? — обличчя Хо Хэна спотворилося від подиву. Він не очікував, що цей впертий маленький омега так швидко стане на шлях виправлення. Який прогрес!
Напевно, він просто занадто сильно його кохає, тому й змушений змінюватися, всупереч своєму норовливому характеру.
Лінь Лян, на якого пильно дивився Хо Хэн, звісно, не знав, що в того на думці. Оскільки Хо Хэн довго мовчав, Лінь Лян вирішив, що його покаяння виглядало надто непереконливо.
Він міцніше стиснув краплі і, вдаючи, що тре очі, швидко впустив їх усередину.
Ой, переборщив.
Коли він знову підняв голову, ніжне обличчя омеги було вкрите сльозами, а почервонілі повіки, здавалося, вже не могли стримувати їхній потік.
Хо Хэн важко зітхнув і різко підвівся.
Плясь.
З кишені його штанів випали дві червоні книжечки з золотим тисненням: Свідоцтво про шлюб.
Лінь Лян витріщив очі, сльози від крапель текли рікою.
— Не, не плач. — Хо Хэн нахилився, підняв свідоцтва, запхнув їх назад у кишеню і незграбно, але ніжно почав витирати сльози з обличчя Лінь Ляна. — Якщо ти так страждаєш, чому втік із весілля? Хіба тобі не добре зі мною?
Не встиг він договорити, як омега уткнувся йому в груди, ніби шукаючи розради. Хо Хэн, виявивши милосердя, обійняв того, кого сам же й ув’язнив, але не встиг він розкрити рота, як відчув, що хтось нишпорить у його кишені.
— Що? — Хо Хэн хотів подивитися вниз, але Лінь Лян уже випірнув із його обіймів, витер сльози і тримав у руках ті самі червоні книжечки.
Оскільки вони вже опинилися в руках омеги, Хо Хэн дозволив йому подивитися:
— Я вже все оформив. Наш шлюб зареєстровано, хоч і без церемонії — це тобі покарання за втечу.
Лінь Лян пропустив це повз вуха, зосередившись на документах.
Одне свідоцтво було його, інше — Хо Хэна. Всередині була наклеєна їхня спільна фотографія, зроблене невідомо коли, вказані дата реєстрації та орган видачі — на перший погляд усе виглядало серйозно. Якби тільки в правому нижньому кутку замість печатки не був відбиток маленького левеняти.
— Е-е… — Лінь Лян справді подумав, що Хо Хэн усе влаштував по-справжньому.
Він кинув книжечки назад Хо Хэну. Той здивовано запитав:
— Чому мовчиш?
Що йому сказати? Що печатка з левеням виглядає дуже витончено? Лінь Лян не витримав і закотив очі.
Побачивши, що той перестав плакати, Хо Хэн знову став суворим:
— Не думай, що пара сліз скасує твоє покарання.
Він підвівся, забрав тацю, на якій залишилися два шматочки тостів, і насупився. Невже він загнав омегу в такий стан, що той навіть їсти не може?
Але він не міг дати слабину. Він мусив показати омезі, що непокора карається жорстоко, тільки так той зможе стати слухняним і залишитися з ним назавжди, відкинувши всі дурні думки.
Розмірковуючи про це, Хо Хэн раптом завмер.
Назавжди… залишитися з ним?
Виявляється, він уже й не помітив, як цей омега полонив його душу. Він майже забув, що цей омега, який так відчайдушно його кохає, — лише його партнер за контрактом, і як тільки термін спливе, між ними більше нічого не буде.
Від цієї думки серце Хо Хэна болісно стиснулося, ніби хтось схопив його за горло, перекриваючи подих.
Він озирнувся. Омега на ліжку дивився на нього з розгубленістю, не наважуючись просити ні про свободу, ні про те, щоб він залишився. Виглядав він дуже жалюгідно.
Хо Хэн змусив себе бути твердим:
— Свідоцтва отримано, сьогодні наш перший день у шлюбі. Але вночі я не прийду, будеш відпочивати один.
Перша шлюбна ніч на самоті — це найжорстокіше покарання для тендітного омеги.
Лінь Лян:
— О-о…
Спати одному — це ж чудово, можна розлягтися як хочеш.
О? Це все? Хо Хэн спантеличено подивився на омегу, але той уже підхопив тацю і побіг на балкон, навіть не намагаючись благати його залишитися.
Певно, боїться, що я побачу, як він плаче, подумав Хо Хэн, стиснув зуби і вийшов.
Увечері в маєтку було тихо. Хо Хэн сидів у вітальні, підперши підборіддя рукою, і витав у хмарах. Насправді він просидів так увесь день, ніхто не наважувався його потурбувати, бо вираз його обличчя був надто похмурим.
Настав час вечері. Ад’ютант кілька разів проходив повз вітальню, намагаючись щось сказати, спеціально крокував гучніше, але Хо Хэн ніби його не помічав.
Ще через десять хвилин Хо Хэн нарешті отямився і наказав ад’ютанту віднести вечерю Лінь Ляну.
Ад’ютант вказав на себе:
— Мені? Бос, ви хіба не самі хочете піти?
— Сказав іти — значить іди, звідки стільки питань?
— Е-е… — Ад’ютант пішов, але щойно повернувся, Хо Хэн, наче слідчий, прискіпливо запитав: — Що він там робить?
— Нічого особливого, — відповів ад’ютант як було.
Коли він заходив, Лінь Лян наводив лад у шафі, акуратно складаючи ковдри та простирадла.
— Хм, не вигороджуй його, — Хо Хэн кинув на нього погляд. — Він плакав?
— Що? — Ад’ютант хотів було сказати, що для сліз немає причин, але, зустрівшись із палаючим поглядом боса, виправився: — Плаче… напевно, плаче…
— Я так і знав… — пробурмотів Хо Хэн.
— Сильно плаче? — запитав він знову.
— Е-е… — Ад’ютант не міг зрозуміти дивних смаків свого боса, тому вирішив збрехати: — Плаче! Дуже сильно! Вечеряти відмовляється! Якщо так продовжиться, він очі собі виплаче!
Хо Хэн важко втягнув повітря, його хвилювання, що накопичувалося весь день, сягнуло піку.
— Я сам піду перевірю! — кинув він і стрімко побіг нагору.
http://bllate.org/book/18947/1857247
Сказали спасибо 0 читателей